Куточок консервативного етатиста

Різні цікавості з історії та економіки країн світу

Головна > How Asia Works > Розбудова промисловості > Як Японія стала промисловим лідером Азії. Частина ІІІ

Як Японія стала промисловим лідером Азії. Частина ІІІ

або примус до експорту.

понеділок 20 лютого 2017, Сергій Маркітаненко

Японія

JPEG - 161.2 кб
Цукроварня, що належала компанії Sudzuki

Незважаючи на перші успіхи, японська модель розвитку мала приховану ваду, успадковану від німців: великі корпорації - дзайбацу.

За своєю природою діяльність цих концентрувалася у видобутку та переробці сировини та інфраструктурних проектах за бюджетний кошт. В цих галузях вони фактично мали монопольне положення і формуючи ціну на сировину та промислові напівфабрикати впливали на наступні ланки промисловості.

За такою ситуації боссам дзайбазу було практично неможливо утриматися від спокуси отримати надприбутки за рахунок всієї іншої промисловості. Завищуючи ціну на сировину, вони фактично отримували ренту з виробників іншої готової продукції - повна аналогія землевласника, що визискує максимум коштів з орендарів, не лишаючи останнім ресурсів для розвитку.

Звичайно, за такої ситуації великі корпорації не мали жодних суттєвих стимулів для експорту продукції та боротьби за зовнішні ринки. В основному вони оперували на ринку внутрішньому, отримуючи ренту за рахунок монопольного становища та освоюючи державні замовлення на інфраструктурних проектах, лишаючи експорт для малих та середніх компаній.

Капітал, необхідний для інновацій та розвитку промисловості, вимивався з виробництва готової продукції, на концентрувався у великих корпораціях - станом на 1928 рік 15% всього японського капіталу контролювалось чотирма дзайбацу - Мітсуї, Мітцубісі, Сумімото, Ясуда.

Експортери - промисловці ще так сяк могли працювати у сприятливих умовах, але як тільки економічне зростання зупинялося і перетворювалось на спад - їм було непереливки.

Під час рецесії, що почалася у 1920 році, тисячі японських виробництв банкрутували, закривались і виходили з бізнесу. Криза ніяк не припинялася протягом кількох років і японський уряд був змушений винайти останню, найсуттєвішу ланку, своєї промислової політики:
система субсидій, що змушували великий бізнес вести себе відповідно інтересам національної економіки - займатися експортом.

І знову таки японці скористалися німецьким досвідом.

Німеччина

Німці стикнулися з цією проблемою під час кризи 1873 року, що перетворилася на два десятиліття європейської рецесії. Так само як і у Японії - банкрутували тисячі малих виробництв. Аби вижити, фірми об’єднувались у картелі з метою не допустити зниження цін на власну продукцію.

Крім цін картелі встановлювали квоти на виробництво продукції для свої учасників. Звичайно, великі компанії почали поглинати менші, аби заволодіти їх квотами - тим самим позначивши довготерміновий тренд на укрупнення бізнесу.

Ситуація нормалізувалася у 1903 році, після державного вивчення діяльності картелів, яке охопило 400 бізнес груп та 12 000 підприємств. Зокрема, автори дослідження критикували виробників сировини, які завищували ціни на свою продукцію, фактично експлуатуючи наступні ланки промисловості.

Як наслідок, урядом було визнано необхідним забезпечити експорт надлишків виробництва закордон, аби зберегти німецьку промисловість та робочі місця.

Для цього була запроваджена система знижок (rebate system) суть якою полягала в тому, що виробник міг отримати сировину значно дешевше, якщо продукція буде експортуватися закордон. Але ціни на внутрішньому ринку лишалися високими і німецькі споживачі фактично субсидували промисловість.

Економічна регуляція призвела до наступних наслідків:

  1. За рахунок зниження вартості сировини, експорт продукції став більш цікавим ніж робота на власному ринку. Фокус продуктивних сил економіки перемістився зі знімання ренти на внутрішньому ринку на захоплення ринків зовнішніх.
  2. Прискорилось об’єднання і концентрація промисловості у картелях. Як наслідок, німецький бізнес міг розвивати капіталомісткі галузі виробництва.
  3. Позаяк зовнішній ринок набагато вимогливіший до ціни та якості продукції, почався природний процес оновлення бізнесу - з бізнесу виходили найслабші виробництва, чия продукція не відповідала вимогам міжнародних споживачів.

Німецькі показники експорту неухильно зростали, формуючи у виробників ресурс, який згодом вивів країну у лідери в хімічній, електротехнічній та інших галузях економіки.

Японія

У 1925, зі створення міністерства торгівлі та промисловості (MCI), Японія почала рух німецьким шляхом. Міністерство отримало право нагляду за формуванням вартості в базових галузях економіки, аби зменшити ренту монополій над меншими виробниками, та контролю якості важливих статей експорту.

У 1927, після руйнівної фінансової кризи, була створена Рада з питань торгівлі та промисловості, що керувала злиттям та об’єднанням підприємств, що були на межі банкрутства.

Японській термін саньйо горіка (sangyo gorika) - "раціоналізація промисловості" вперше з’явився в той час, як відображення державної потреби у вибраковці слабких підприємств, які могли працювати на захищеному внутрішньому ринку, але були нездатні перебудуватися на успішну конкуренцію на ринках зовнішніх.

За німецьким досвідом японський уряд створив сприятливі умови для формування картелів, і дуже швидко вони були створені у 26 галузях економіки, від виробництва заліза до шовкопрядіння.

Та допоки у Японії не створили систему експортних субсидій, головною роботою державних органів влади у сфері економіки був захист малого та середнього бізнесу від зазіхань дзайбацу.

Ситуація змінилася після поразки Японії у Другій світовій війні та прибуття Дугласа МакАрутра на посаду Командувача окупаційними силами союзників. Під його тиском уряд відсторонив власників дзайбацу (дзайбацу володіли декілька родин, які мали дуже тісні зв’язки з діячами попереднього режиму) та передав підприємства під контроль Міністерства Торгівлі та Промисловості(MITI). Відтепер директорат звітував не боссам дзайбацу, а бюрократам МІТІ.

МІТІ впровадило засади економічної політики нової Японії: до традиційного протекціонізму та підтримки власного виробника вони додали примус до експорту поєднаний з прямими та непрямим субсидуванням експортерів.

Спершу, великі експортери звільнялися від сплати податків на 80% від експортних надходжень. Після входження до ВТО (1964) Японія була змушена припинити практику звільнення від оподаткування експортних надходжень, замість неї вони розробили амортизаційну систему податкових пільг в залежності від обсягів експорту.

Роль Міністерства Торгівлі та Промисловості (MITI)

Роль МІТІ у повоєнному японському економічному диві вельми значна, якщо не визначальна. Вони працювали разом з підприємцями, вивчаючи та освоюючи нові технології, допомагаючи запускати нові галузі виробництва: електроніку, автобудування, нафтохімію і т.д.

Були створені окремі комітети, які наглядали за всіма великими галузями виробництва. Чиновники, які стояли на чолі цих комітетів, визначали планові показники експорту для галузі, формували стандарти якості та продуктивності, а також контролювали об’єднання та злиття компаній.

Фірми, які не співпрацювали з МІТІ, дуже швидко опинялися в ситуації, коли вони не тільки не отримували субсидії, але й не мали змоги придбати сировину чи технології закордоном.

Компанії, які співпрацювали, виконували директиви, впроваджували стандарти та дотримувалися планових показників експорту не тільки отримували субсидії та податкові пільги, але й вигідні державні замовлення та безкоштовну землю.

Звичайно, керівників бізнесу така підпорядкованість лютила, та вони не мали вибору.

Японське економічне диво

За 20 років, починаючи з 1952, японська промисловість зросла у 10 разів. Японія стала першою країною, чия економіка неперервно зростала протягом двох десятиліть і показники зростання вимірювалися двозначними цифрами.

Багато хто вважав, що японці відкрили нову небачену форму управління економікою, але вони лише використовували старі принципи меркантилізму та вдосконалили німецький досвід розбудови промисловості.

Шлях у перший світ Японія пройшла приблизно за сто років, витрачаючи десятиліття на пошук ефективних принципів розвитку промисловості. Тайвань та Корея, користуючись японською методикою, змогли пройти цей шлях вдвічі швидше.

Попередній допис Наступний допис