Куточок консервативного етатиста

Різні цікавості з історії та економіки країн світу

Головна > How Asia Works > Фундамент успіху > Від мікроферми до великого господарства

Від мікроферми до великого господарства

або коли державна підтримка починає шкодити

вівторок 3 січня 2017, Сергій Маркітаненко

Прагматики відрізняються від догматиків розумінням того, що економічна політика має відповідати сучасним умовам та контексту розвитку країни. Отже рано чи пізно наступає момент, коли попередні принципи розвитку не тільки не сприяють економічному зростанню, але й гальмують його.

Еволюція мікроферми

Ціль земельних реформ - збільшити врожайність (і відповідно експорт) та дати максимальній кількості населення можливість власною працею заробляти собі на нормальне життя. Звісно, через створення потужної верстви дрібного фермерства.

Але вже десь за десятиріччя ситуація почитає мінятися. Зростаюча промисловість починає висмоктувати людей з села, пропонуючи селянам легшу роботу за більші гроші.

Село зазнає подвійного тиску - конкуренція з промисловістю за робочі місця вимагає підвищення прибутковості, а перетік робочої сили місто - підвищення продуктивності праці.

Починається еволюція мікроферм у класичні сучасні ферми: з великою площею та високим рівнем механізації праці.

В США, країні надзвичайно багатій на родючі землі, середній розмір фермерського володіння зріс з 40 гектарів у 1900 доці до приблизно 200 гектарів у 2010 р. Але три чверті господарств лишилися сімейними фермами [1]

JPEG - 293.9 кб
Середній розмір фермерського господарства у США

Завдяки збільшенню площі господарства та використанню техніки фермери США мають нижчу врожайність з гектару, але вищий прибуток на ферму. Також необхідністю є поглиблена спеціалізація країни у певних культурах і як наслідок - зменшення кількості видів рослин, що культивуються.

JPEG - 215.6 кб
Середня кількість культур, що вирощується на одній фермі. США.

Відмова від протекціонізму та зменшення державної підтримки

З розвитком країни вага сільського господарства у економіці зменшується, хоча є виключення на кшталт Данії та Нової Зеландії. Але за продуманої політики кожній країні знайдеться власна ніша на всесвітньому ринку - гарним прикладом є чилійське вино і доходи фермерів будуть зростати.

Але таких шлях вимагає зменшення протекціонізму на відмови від субсидіювання сільського господарства.

На жаль, уряди країн Північної Азії, в першу чергу Японії та Кореї, менше - Тайваню, не змогли зменшити підтримку та захист власного фермерства. Як наслідок - ферми не мали стимулів еволюціонувати до більших розмірів та поглиблювати спеціалізацію.

Хоча уряди цих країн спростили процедуру купівлі землі - це мало сприяти укрупненню ферм, але цього не відбулось, бо одночасно були збільшені прямі субсидії фермерам [2].

Субсидії фермерам в цих країнах відіграють роль велферу, зменшуючи суспільну нерівність в доходах. Та за такої умови, коли фермери отримують державну допомогу і продовжують оброблювати невеликі ділянки землі, їх господарства принципово не зможуть стати прибутковим і завжди будуть утримуватися коштом платників податків.

Японія

Промисловий бум в Японії почався у 1950х роках минулого століття. Саме з цього часу рівень доходу фермерів почав знижуватися відносно доходів жителів міст.

Уряд відреагував миттєво, почавши закуповувати рис за ціною, вище ринкової. У 1960х вони подвоїли закупівельну ціну, і ще раз подвоїли через десятиліття. Це призвело до того, що рівень доходу сільського домогосподарства був вищий від домогосподарства у місті.

Як наслідок, замість того аби збільшувати площу ферм та впроваджувати потужну механізацію, більшість сільського господарства країни лишилось у форматі мікроферми, отримуючи більшу частку доходів з державної допомоги, а не від результатів власної праці.

Південна Корея

Уряд Республіки Корея діяв аналогічно колегам з Японії. З початком промислового буму у 1970х роках, вони теж почали субсидіювати фермерів.

Як і в Японії головний інструмент - купівля рису за ціною вище ринкової та продаж його населенню зі знижкою.

JPEG - 104.2 кб
Зберігання рису, викупленного державою. Корея.

Державна монополія на продаж добрив, що на початку використовувалася як інструмент для вилучення частини прибутку у фермерів, теж змінила своє призначення. Тепер продаж добрив фермерам відбувався за ціною, нижчою від ринкової, що теж слугувало додатковою субсидією.

На державних складах зберігалися гори рису, оскільки фермерів заохочували виробляти більше рису, ніж країна могла спожити. Додаткових джерелом захисту слугували імпортні тарифи - з 547 товарних груп, на які було встановлено захисні мита, приблизно 500 становили продукти сільського господарства.

Тайвань

Серед країн Півночі фермери Тайваню стали найбільш успішними, бо були найменш захищеними. Як і У Кореї, з 1970х років уряд використовував державну монополію на добрива для фактичного субсидіювання сільського господарства, також існувала практика державних закупівель за ціною вище ринкової.

Та фінансовий рівень державної підтримки був набагато меншим від Японії та Кореї. Отже фермери були змушені прикладати зусилля аби лишитися конкурентноздатними на зовнішніх ринках.

І ці зусилля не біли марними, як приклад - Тайвань став великим регіональним експортером свинини.

Підсумки

Річні витрати на субсидії у Японії та Кореї складають приблизно 1% від ВВП, хоч вага агросектору у економіці цих країн трошки менша від 1%.

Не зважаючи на скорочення цих витрат, державна допомога в цих країнах складає 50% від валових доходів фермерів.

Для порівняння на Тайвані ця цифра складає 25%, у країнах ЄС - 20% та 10% у США [3].

Як це заведено у світі , субсидії фермерам фактично сплачує не держава, а кінцеві споживачі їх продукції. В Японії середня вартість продуктів харчування на 60% вища від світових цін. Одне яблуко коштує 5 USD, а 10 ягід полуниці обійшлися автору книги у 10 USD.

Отже початкові успіхи у впроваджені земельної реформи не означають що у майбутньому уряди цих країн зможуть успішно адаптувати власну економічну політику до нових обставин.

Помилки накопичуються, та прориваються у вигляді тяжких наслідків світових економічних криз, на кшталт азійської 1998 року чи багаторічної стагнації економіки, як це відбувається у Японії з початку 1990х.


Власна думка

Державна політика має відповідати поточним умовам розвитку країни. Суттєва державна підтримка конче необхідна на початкових стадіях розвитку країни. Коли економіка країни набрали обертів - вона починає шкодити, в першу чергу самому бізнесу, прибираючи стимули для його подальшого розвитку.

Не існує універсальних принципів розбудови економіки - для кожної стадії розвитку є свій набір ефективних рецептів. А головна складність - вчасно змінювати їх незважаючи на політичну складність цього процесу.


Примітки

[1Дослідження Міністерства Сільського господарства США, 2005 р . Саме дослідження написано простою мовою, може бути цікаво просто подивитися як змінювалось сільське господарство - ось пряме посилання .

[2на відміну від Чилі, де уряд стимулював не виробництво, а експорт

[3багато експертів вбачають однією з вагомих причин бідності у країнах третього світу саме субсидування сільського господарства у розвинених країнах, гарним прикладом є занепад фермерства у Гаїті

Попередній допис Наступний допис