Куточок консервативного етатиста

Різні цікавості з історії та економіки країн світу

Головна > How Asia Works > Розбудова промисловості > Три правила успішних країн Азії

Три правила успішних країн Азії

або принципи державного втручання в економіку.

середа 11 січня 2017, Сергій Маркітаненко

Звичайним ножем добре різати продукти, але він є інструментом більшості умисних вбивств. Так само і з державним втручанням. Один невірний крок і усе. Але як вбивства - не привід забороняти ножі, так і не варто відмовлятися від впливу держави на економіку.

Виробництво та міжнародна торгівля - головні чинник економічного зростання у наступній фазі швидкого економічного зростання.

Головне складність на цьому етапі - так розробити політику, аби спрямувати енергію підприємців на розвиток виробництва, а не у сектор послуг.

Власна промисловість зрощується державою за допомогою двох інструментів: через захист від конкуренції з закордону(протекціонізм, меркантилізм) та за допомогою субсидій.

За допомогою цих двох інструментів для власної індустрії створюється можливість "вільно дихати" та дається час, аби бізнес навчився конкурувати з більш розвинутими супротивниками.

Але все легко може піти не так

Як ми знаємо з історії нашої країни, тепличні умови, протекціонізм та субсидії стимулюють бізнес не до розвитку бізнесу та боротьби за його ефективність, а до банального знімання ренти з захищеного внутрішнього ринку.

Замість інвестицій у розвиток виробництва (купівля технологій та розбудова власних) стає набагато простіше інвестувати у політиків, які забезпечать зливу бюджетних грошей та законодавчі пільги.

Власне, дивимося на АвтоЗАЗ і все стає і так зрозуміло без додаткових пояснень.

Виходом є створення такого механізму, що змусить капітанів вітчизняної промисловості боротися за зовнішні ринки одночасно дозволивши їм заробляти гроші на внутрішньому ринку. Або іншими словами примусово поставити інтереси бізнесу та економічного розвитку країни у одну упряж.

Невелика відмінність - але різний результат

JPEG - 32.3 кб

Уряди всіх країн Азії пробували на різних етапах розвитку стимулювати створення власної промисловості. Північні країни ( Японія, Республіка Корея, Тайвань) спромоглися. Південні - Філіппіни, Індонезія, Таїланд та в меншій мірі Малайзія, не змогли.

Не заважаючи на однакові фундаментальні принципи (протекціонізм та субсидії), які використовували на Півночі і на Півдні, практична реалізація мала невеликі відмінності, що й забезпечила таку вражаючу різницю у кінцевому результаті.

Визначальним чинником стало правило "примусу до експорту [1]" - державну допомогу отримували лише ті компанії, що успішно експортували продукцію на зовнішні ринки. Обсяг експорту стає головним критерієм, що визначає чи заслуговує той чи інший бізнес на державну підтримки, чи ні.

Перше правило. Примус до експорту

Експортна дисципліна стає механізмом зворотнього зв’язку, який дозволяє прозоро оцінити успішність державної політики з розвитку власної промисловості.

А у спритних підприємців з’являється можливість успішно заливати баки політикам оповідям про проривні технології, які ось ось захоплять весь світ. Як тут не згадати "Йотафон" в московитів чи космічні технології "ЮжМашу", які десятиліттями забезпечували директорату хліб, ікру та всілякі розкоші.

Проблема не стільки в тому, що якийсь спритний дядько купив собі пару квартирок у Лондоні, скільки в тому, що капітал на розвиток економіки втрачаються марно.

  • У Японії обсяг податкових пільг напряму залежав від обсягу експорту.
  • У Кореї фірми мали подавати уряду щомісячний звіт про експортовану продукцію, цифри у звіті визначали обсяги кредитування [2] на які могла розраховувати компанія.
  • У Тайвані все, починаючи від субсидій, закінчуючи вигідним курсом обміну валюти, залежало від успішності бізнесу на зовнішніх ринках.

Обсяги експорту давали політикам Японії, Південної Кореї та Тайваню розуміння - які підходи спрацьовують, а які ні. Які практики треба широко впроваджувати, а від яких повністю відмовлятися. І уряди реагували відповідно.

Друге правило. Вибраковка [3]

Другий принцип, яким користувалися успішні країни Північної Азії - вибраковка невдах. Як якась компанія впродовж деякого часу не справлялася з задачами експорту, її чекала сумна доля.

Сумна доля могла мати вигляд примусового злиття з більш успішною корпорацією. Чи повний вихід державного капіталу з фірми. Зупинка кредитування, відозва ліцензій чи затримка з подовженням існуючих. Ну і звичайно - примусове банкрутство.

Правило вибраковки невдах є повною протилежністю найпоширенішого підходу - "заохочення переможця", коли державні зусилля концентруються на допомозі декільком найбільш успішним компаніям. Зазвичай, це єдина компанія в галузі. Наприклад, АвтоЗАЗ.

В Тайвані, Японії та Кореї держава не скільки заохочували переможців, скільки забивала компанії-невдахи.

З 6 корейських компаній, що займалися автобудуванням у середині 1970х , до наших днів дожила лише 1 - Hyundai.

Також практика вибраковки невдах сприяла створенню великих компаній без значних прямих державних субсидій, таких як SONY і HONDA у Японії, Acer і HTC на Тайвані.

Третє правило. Держапарат на службі в бізнесу

Були створені державні органи, що відповідали за розвиток економіки та експорт. Міністерство торгівлі у Японії (MITI), Комісія з Планування Економіки у Кореї (EPB), Бюро Промислового Розвитку у Тайвані (IDB). Вони мали потужні важелі впливу.

Вони доклали чимало зусиль, часом вельми оригінальних та хитромудрих, аби допомогти бізнесу пробитися на нові ринки, купити закордонні технології, відкрити комерційні технології чи банально тиснули на закордонні компанії, аби ті давали нижчу ціну чи кращі умови.

Сахаші Шігеру, міністр торгівлі у уряді Японії на переговорах з IBM зазначив, що він заблокує будь-яку присутність цієї корпорації на японському ринку, якщо вона не розмістить виробництво ( ліцензує місцевим фірмам) за дуже помірні роялті - 5%.

Також він зазначив, що саме уряд буде визначати кількість комп’ютерів, які IBM буде продавати на японському ринку. Бажаючи отримати доступ до японського ринку, IBM погодилася.

Варто згадати, що українське міністерство економіки зайнято не скільки розвитком економіки, скільки керуванням державним сектором економіки, з усіма наслідками, що спричиняє керування такими ласими шматками як УкрСпирт та інше.

Але не будемо перебільшувати роль бюрократії. Чиновники настільки корисні, наскільки правильна політика, яку проводить уряд. Як головна мета політиків - набити власні кишені, то ніякий апарат не зможе їм завадити ( що ми власне і так знаємо, як і жителі країн Південної Азії).

Головне правило або звідки вони такі розумні взялися

Отже, головне завдання для уряду країни, що розвивається - створити умови для розвитку підприємництва та примусити бізнес експортувати продукцію закордон, не зважаючи на бажання останніх пожити за рахунок захищеного внутрішнього ринку чи державної підтримки.

Бізнес, який може нормально заробляти у країні, не спішить на зовнішні ринки та опирається примусу до експорту.

Саме такою концепцією користувалися реформатори Північної Азії. Але не вони її винайшли, вони лише копіювали досвід індустріалізації Японії часів реставрації Мейдзі.


Примітки

[1в оригіналі export discipline.

[2Першим своїм кроком реформатор, генерал Пак, націоналізував всі банки.

[3в оригіналі culling

Попередній допис Наступний допис