Куточок консервативного етатиста

Різні цікавості з історії та економіки країн світу

Головна > How Asia Works > Фундамент успіху > Рішучі філіппінські реформи

Рішучі філіппінські реформи

або унікальний шанс подивитися на можливе українське майбутнє

п’ятниця 25 листопада 2016, Сергій Маркітаненко

Вивчати чужі помилки набагато корисніше, ніж вивчати чужі історії успіху. Успіх часто досягають завдяки унікальним обставинам, які складно відтворити, а з помилками такого ніколи не трапляється. В природі не існує таких грабель, на які не можна було б наступити хоча б тричі.

Мова піде за Філіппіни, країну що 60х років демонструє найгірші показники економічного зростання в регіоні. А соціальна ситуація така, що поточного президента вибрали за обіцянку нагодувати акул у Манільскій затоці трупами злочинців.

Сільське господарство має традиційний уклад для країн Третього світу: землею володіють великі латифундисти, її обробляють безземельні селяни, врожайність традиційно нижча від врожайності успішних країн Північної Азії – наприклад по рису вона вдвічі менша від Південної Кореї.

Жодна з країн Азії не розробила стільки планів «рішучих реформ» як уряди Філіппін. Але з іншої сторони – у жодній країні правляча еліта не приклала стільки зусиль, аби всі реформи лишилися лише на папері.

Безземельне селянство стало базою для політичної нестабільності на десятиліття. Під час другої світової місцеві повстанці підтримали японців, допомігши розгромити американські сили на початковому етапі війни.

Генерал Мак Артур (Вольф Ладежинський) спробували впровадити радикальну земельну реформу після перемоги, але не отримали достатньої підтримки у Вашингтоні.

Натомість була впроваджений обмежений перерозподіл землі – максимальний розмір землеволодіння зменшили до 300 гектарів ( проти 3 у Японії), безземельних селян переселяли у безлюдні пустоші, часто-густо витісняючи тубільні племена. Загалом, між 1900 та 1986 було розподілено лише 4% землі.

Навіть така обмежена реформа у поєднанні з військовою допомогою США допомогла розгромити озброєний селянський опір вже на початку 60х років.

І надалі уряд діяв за такою самою схемою – робити мінімально необхідні реформи, аби лише пригасити полум’я громадянської війни.

Саме обіцянки вирішити земельне питання привело до влади диктатора Маркоса, який довгі роки з і своїми родичами грабував країну. Звісно, його рішучі обіцянки лишилися лише на папері.

Тому не дивно, що на початку 70х почалась наступна селянська війна. Її очолила маоіська Нова Народна Армія, яка станом на 1986 рік контролювала кожен 8 населений пункт у сільській місцевості. Загалом, тривалі партизанські війни та політична нестабільність дуже погано впливають на розвиток країни в цілому.

Тому наступний президент Корасон Акіно, яку до влади привели антимаркосовські протести, палко пообіцяла таки нарешті вирішити земельне питання. Та було дві суттєві перешкоди:
1) Вона не мала власної політичної партії, отже мала опиратися на апарат, контрольований латифундистами
2) ЇЇ родина мала великі земельні статки, а рідний брат очолив парламентську компанії щодо зриву реформи.

Та потужні селянські протести змушували уряд поволі рухатися у бік реформи. Коли план був більш менш готовий, президент у свої промові сказала:

«Я не буду ні від кого вимагати більших жертв, ніж готова буду принести сама»

Коли ж через дірки в законі її сімейний маєток площею у 6400 гектарів лишився недоторканим, то всім стало зрозуміло, що ніякої рішучої реформи не буде.

Так і відбулося. Великі землеволодіння уникали розподілу через навмисні дірки у законі, там де розподіл таки починався, його проводили не комітети з місцевих селян, а державні чиновники, яких банально купляли латифундисти.

Існувала практика об’єднання оземелених селян у «акціонерні компанії», коли формально земля належала селянам, але передавалася в оренду попередньому власнику, який продовжував на ній ведення господарської діяльності, а селянам виплачував «дивіденди», які по дивному збігу обставин відповідають розміру орендної плати, що отримують наші селяни – еквівалент тонни пшениці на рік.

Навіть коли селяни таки отримували повні права землю, то через брак кредиту, ресурсів та держаної підтримки за аналогією з Японією та Кореєю, дуже швидко втрачали її через борги. І земля поверталася до попереднього власника.

Імітація реформи не могла призвести ні до переходу до більш продуктивного ведення господарства (висока врожайність), ні сформувати потужний внутрішній ринок для подальшого розвитку промисловості за японським чи корейським взірцем.

Громадянські війни та політична нестабільність, спровоковані земельної нерівністю теж ускладнювали розвиток країни.

Якщо 1946 року Філіппіни була другою країною після Японії за економічним розвитком у регіоні , то станом на сьогодні це один з аутсайдерів – як по ВВП на особу, так і за індексом людського розвитку.

Мільйони філіппінських заробітчан осіли по всьому світі, як зазначають у доповідях та статтях – економіка країни критично залежить від їх переказів. Деякі економісти радять нам переймати філіппінський досвід по стимулювання таких переказів від заробітчан.

В США з’явився усталений термін «філіппінська дружина», що означає повністю безправну жінку. Четверте посилання у гулі за цим запитом видає сайт «Замовлення філіппінських наречених поштою»

З валом криміналу борються ескадрони смерті, які періодично зачищають гетто.

Ось власне й ціна «рішучих реформ».


Також є цікаве дослідження в рамках проекту «Ціна Держави» - де на прикладі Філіппін переконливо доводять, що низькі податки ще нічого не гарантують для розвитку країни.

http://cost.ua/news/322-Philippines-lessons


Див. онлайн : Обговорення у Фейсбуку

Попередній допис Наступний допис